"...weltweit anerkannte Anwältin für Benachteiligte..."

Die Kinder des 26. April

Sie kamen aus Tschernobyl nach Deutschland. Ein Buch erzählt ihre Geschichte
Von Walter Jens, 1996

Nein, ein Erinnerungsdatum, das sich in unser Bewußtsein eingeprägt hat, ist der 26. April 1986 gewiß nicht: kein Tag wie der 6. und der 9. August 1945, als die Bomben "Little Boy'" und "Fat Man" über Hiroshima und Nagasaki gezündet wurden. Den Atompilz haben wir vor Augen, das Innere des Kernkraftwerks von Tschernobyl nicht. Wir sehen die Fliegen auf den Zungen der Sterbenden, die Narbenwucherungen am Rücken der Opfer von Hiroshima – aber wie sahen die weißrussischen Techniker aus, die Liquidatorcn, die den Reaktor in einen Sarkophag aus Beton und Stahl einhüllen mußten und elendig starben? Und die zwei Millionen, verseucht und fürs Leben gezeichnet: wer erinnert sich ihrer mit der gleichen Anschaulichkeit wie der Menschen in den Massengräbern? Und dann die Kinder, geborene und ungeborene, die verurteilt worden sind, nach dem 26. April, als seien sie schuldig!

Tschernobyl. das ist der "Feuerofen", der "Sarg", der "Zornkelch Gottes" und die "Schale des Bitterweins". Wenn das Biblische, vor allem aber die Offenbarung des Johannes, ins Russische transponiert wird. "Tschernobyl" ist ein brennender Reaktor, ein Stück Materie, das die Opfer des atomaren GAUs verbirgt, in seiner Monstrosität und Explosionskraft. Und die Menschen ringsum?

In dieser Lage, da die Erinnerung an die Opfer von Jahr zu Jahr schwächer wird und die sowjetischon Vertuschungs- und Beschönigungspraktiken von damals gerade heute – "kaum mehr als ein Busunfall" - zu triumphieren drohen, kommt ein Buch, das die Pädagogin und Politikerin
Erika Schuchardt, eine um der Fürsorge für die Benachteiligten in aller Weit willen hochverdiente Frau, gemeinsam mit Lew Kopelew herausgegeben hat, genau zur rechten Zeit. Hier geht es, im Blick auf Tschernobyl, um Kinder, die auf der Strecke bleiben könnten. weil sie vergessen sind. Hier werden - nüchtern, exakt und dokumentarisch - die großen Veränderungen in den Krisengebieten beschrieben: somatische und psychische Erkrankungen, grassierende Hoffnungslosigkeit, Resignation, eine Existenz im Niemandsland. Vor zehn Jahren brach etwas ab, was, zumindest für die Älteren, nicht mehr zu reparieren ist, Reaktoren lassen sich - für wie lange Zeit? - notdürftig flicken, eine von einer Stunde zur anderen preiszugebende Existenzweise, mit ihrem Alltag, ihren Träumen, Ängsten und Hoffnungen, bleibt nichtiges Stückwerk.

Aber da sind auch die Kinder, denen, selbst in sinistrer Umgebung, eine Alternative aufgezeigt werden kann: Es läßt sich auch anders leben, es gibt, weit entfernt, Freundlichkeit, familiäres Miteinander, das entspannt und lustig sein kann, es gibt Büsche und nicht nur Zäune, offene Weiten statt der Sperrgebiete, gibt einladende Zonen, die inmitten von Drohlandschaften, Achtung, das Gebiet ist verseucht, schon vergessen waren.

"Die Stimmen der Kinder von Tschernobyl" ist - an der Grenze von empirischer Studie, Fall-Analyse und eindringlicher Beschreibung angesiedelt - so etwas wie ein imperativer Traktat, der die Leser zwingt, sich mehr und mehr nur mit dem Schicksal jener russischen Kinder im Bannkreis von Tschernobyl zu beschäftigen, denen durch einen Aufenthalt in Deutschland gezeigt werden kann: Ja, es gibt Alternativen für euch - denkt daran, wenn ihr wieder zu Hause seid.

Ein billiger Trost? Eine Art von Heimaturlaub, flüchtig und kurz für Menschen, die für wenige Tage der Lebensgefahr entronnen, danach ins Elend zurückkehren müssen? Eine friedliche Gegenwelt - die Schweiz in finsteren Zeiten -, die das triste Anderssein des Alltags daheim um so schmerzhafter erfahren läßt? Wer so denkt - ich tat es auch -, wird sich, dank überzeugender Dokumentationen unterschiedlicher Befragungen, rasch belehren lassen, daß es den "Kulturschock" der aus einem Beinah-Paradies Vertriebenen nicht gibt, sondern daß die Kinder zurückkehren möchten - auch deshalb, um Eltern, Freunde, Nachbarn teilhaben zu lassen an dem, was sie auf ihrer - allzu kurzen - Expedition erfuhren.

Eine Idylle also? Keineswegs. Das Gelingen des Unternehmens ist an drei - höchst reale - Bedingungen geknüpft: Zum ersten müssen die Gasteltern, Geschwister und Verwandten erkennen, daß sie, von kleinen, ihrer bedürftigen Sendboten besucht, die Nehmenden sind und nicht großherzig Gebende, die sich, zumal in Hinblick auf eigene Schuld, einer Bring-Last entledigen. Zum zweiten, wichtiger noch, haben sie bereit zu sein, die Kin
der zu einem Gegenbesuch in deren Heimat begleiten, ohne den Entschluss zum Hin und Zurück, Zurück und wieder Hin, keine Hilfe über den Augenblick hinaus. Und schließlich (im Buch ein wenig zu passager behandelt): Der Besuch der Kinder in Deutschland muss unter der Perspektive des Wiederkommens erfolgen. Übers Jahr, wenn ihr wollt, Pjotr, Tatjana, Galina, seid ihr wieder bei uns. Kein Abschluss also; sondern, idealtypisch zumindest, ein Austausch zwischen Bottrop und Minsk, Gomel und Wasserburg.

Also doch eine Idylle? Nun, die nüchterne, sehr ruhige Sprache der Kinder von Tschernobyl steht dem entgegen: "In Deutschland bleiben will ich nicht, aber ich wünsche mir, daß ich immer wieder einmal dorthin fahren kann, um zu sehen, was und wie sie es dort anders machen. Ich hoffe, daß ich immer wieder kommen darf. Das genügt mir. Aber bleiben und arbeiten möchte ich in meinem eigenen Land."

"Die Stimmen der Kinder von Tschernobyl" ist, so betrachtet, eine Geschichte, die zeigt, wie viel Fremde, im Dialog zwischen Gleichberechtigten, voneinander lernen, über Generationsschranken hinweg: Der Großvater, der nach Russland ins Feld ziehen musste, zeichnet seiner Adoptivenkelin friedliche Szenerien auf den Malblock - ein guter, etwas sentimentaler Mensch aus Deutschland? Nein, nur ein alter Mann, der nachgedacht hat und eins auf keinen Fall preisgeben möchte: die Gabe, sich anschaulich, genau und Zeichen setzend zu erinnern.

Freilich - darüber hätte ich denn doch gern Genaueres erfahren -, wie verständigt man sich untereinander? Wo wohnen die Vermittler, die unverzichtbaren Hin- und Her-Übersetzer, Nothelfer und Beförderer der stillen Revolution, Slawistinnen aus Frankfurt am Main und Germanisten aus Brest, die Anna und Alexej trösten, wenn sie, in der freundlichen Fremde, doch einmal das Heimweh überkommt - hermeneutische Figuren also, langmütig und beschlagen, die sich einschalten, wenn die Gastfreunde wissen wollen, ob sich Tschernobyl am Ende, wortwörtlich oder metaphorisch, ins Deutsche übertragen lässt - zumindest in jener die einen und die anderen umgreifenden Weise, wie sie Lew Kopelew in seinem Vorwort benennt: "Tschernobyl ... lehrt eindeutig: Es gibt keine unantastbaren internen Angelegenheiten - in keinem Land, besonders nicht in solchen, wo ABC-Waffen gelagert sind und die AKWs unentbehrlich scheinen."

So wie in Russland und Deutschland also - inmitten einer Welt, die, wie Erika Schuchardts behutsam argumentierendes Buch zeigt, den 26. April 1986, im Hinblick auf die Folgen, für ebenso wichtig wie den 6. August 1945 halten sollte.

Erika Schuchardt / Lew Kopelew:
"Die Stimmen der Kinder von Tschernobyl -
Geschichte einer stillen Revolution"
;
Herder, Freiburg/Basel/Wien 1995; 189 S., 8,40 Euro

 

 

«...Шухардтские голоси Чорнобиля – вахта протесту проти забуття...»

Заслужник Премії за мир Лев Копелєв, Бонн 1996

 

 

Утрата пам'яті в однієї окремої людини — це тяжка недуга — амнезія, нещастя
для хворого та його родини. Втрата пам'яті в цілого народу, амнезія нації, чиї
провідники, журналісти та педагоги забули свою минувшину і через різні
причини раз у раз відкидають її та перекручують, — то найстрашніша небезпека
для уражених цією хворобою, для їхніх співвітчизників і сусідніх народів.
Чорнобиль — це засторога, що звістує нову добу, яка почалась руйнуванням
Хіросіми. Психосоціальне дослідження Еріки Шухардт нагадує про доконечність
завжди пам'ятати про Хіросіму і Чорнобиль.

Розпад другої в світі атомної потуги не тільки не приборкав небезпеку нових
ядерних катастроф і не тільки не зменшив її, а навпаки, зробив іще страшнішою,
бо важкий гарматний набій чи авіабомба спроможні будьяку АЕС обернути на
десять Хіросім, на ще одну значно руйнівнішу Чорнобильську катастрофу.
Розвідка Еріки Шухардт — своєрідна, прискіпливо наукова, палка, публіцистична
і водночас лірична книжка. Я б хотів, щоб вона мала якомога більше читачів,
щоб її читали передусім державні діячі, політики, журналісти і всі люди доброї
волі. У світлі ще не згаслого полум'я чорнобильського реактора, що обпалює
дедалі більше жертв, треба розглядати події і в Боснії, і в Чеченії.

Чорнобиль і страхітлива доля чорнобильських дітей, що й сьогодні
народжуються приречені на страждання і дочасну смерть, недвозначно
засвідчують, що недоторканних внутрішніх справ не існує — в жодній країні, а
надто в тих, де розміщено ядерну, хімічну й бактеріологічну зброю, а АЕС
видаються доконечними. Треба нарешті зрозуміти те, про що мріяв Андрій
Сахаров і до чого він закликав своїх сучасників, що він утверджував усе своє
життя, — єдність науки, політики й моралі, — і досягти цієї єдності.

Такий заклик — уже не просто мрія. Голоси Чорнобиля, що зазвучали завдяки
Еріці Шухардт, доводять, що така єдність — conditio sine qua non, неодмінна,
вирішальна умова, щоб наша планета зосталася придатна для життя.

Мармаген, 14 березня 1995 р. ЛЕВ КОПЕЛЄВ

«...доказ Шухардт: теза про "культурний шок" – фантом ?..»

З погляду міністра закордонних справ

Міністр зовнішніх справ Клаус Кинкель, Бонн 1995

Дослідження "Голоси дітей Чорнобиля. Історія тихої революції" —перша
емпірична праця, створена спільними зусиллями білорусів, українців та німців, і
тепер громадськість почує 1500 голосів, що під час інтерв'ю та опитувань
розповідали про Чорнобиль. Автори досліджують передусім психосоціальні
проблеми уражених радіацією дітей Чорнобильської зони. При цьому
розглянуто ще й тезу про "культурний шок". Важливий результат цієї наукової
праці, який вплине на проваджені в світі дискусії, полягає в тому, що
"культурний шок" від зіткнення з Заходом — насправді лише вигадка.

Дослідження доводить, що перебування чорнобильських дітей у німецьких
родинах — це тільки знайомство з іншою культурою, яке допомагає стишити
душевний біль і відновити втрачену надію на майбутнє.

Доктор Еріка Шухардт показала як завдяки особистому завзяттю і невтомній
діяльності можна налагодити численні зв'язки між німецькими родинами, що
приймають уражених дітей, і рідними сім'ями цих дітей у Білорусі та Україні.
Виконуючи цю місію, Еріка Шухардт стала посланцем миру й надії. Її праця —
знамення доби, і я хочу підтримати ці зусилля. Через десять років після
страшної події політика та економіка, наука й культура, учителі та учні покликані
шукати шляхів до тіснішої співпраці.

Бонн, 13 серпня 1995 р. КЛАУС КІНКЕЛЬ

 

«...посли – за всесвітнє поширення Шухардтских голосів Чорнобиля…»

Спільний виступ послив Білорусії, України та Німеччини, Бонн 1995

 

26 квітня 1986 р. — це страхітлива дата: день початку Чорнобильської
катастрофи. Проте цей день означає ще й інше — велике, незмірне добро:
відтоді зародився незвичайно активний рух солідарності з жертвами
катастрофи. Відтоді незліченні німецькі громадяни, групи громадян, громади, ба
навіть федеральні землі довели своєю діяльною підтримкою, що вони разом з
жертвами борються з наслідками катастрофи.

Зрозуміло, що виявляють співчуття й дають допомогу передусім тим жертвам,
які найменш спроможні самі собі зарадити: дітям. Отож тисячі чорнобильських
дітей були запрошені до Німеччини, де вони жили в німецьких родинах, гралися
зі своїми однолітками, пустували на зелених моріжках і бодай кілька тижнів
спочивали від психічного тягаря життя на радіоактивно забрудненій бать-
ківщині.

Просто безглуздя, що певні кола намагаються заборонити запрошувати дітей за
кордон, аргументуючи це тим, нібито діти, повернувшись додому, зазнають
"культурного шоку", який травмує їм душу. Певне, комусь не до вподоби, коли
діти повертаються з іншими, позитивними картинами життя в Німеччині та
іншим образом німців, ніж ті, що їх довгі роки насаджувала політична
пропаганда. Проте вгадувати, які саме мотиви противників, — пуста, марна
робота; тих мотивів, либонь, чимало.

У нас, послів, аж ніяк не склалося враження, ніби діти, повернувшись на
батьківщину, страждають від "культурного шоку", який вони не годні подолати.
Але то було тільки враження дипломатів, яке, власне, нічого не доводило. Через
те розвідка доктора Еріки Шухардт має велику вагу й дасть неабияку користь, бо
на підставі сотень прикладів дослідниця переконливо спростувала тезу про
"культурний шок". Ми вже давно чекали на таку документальну реєстрацію
голосів із Чорнобиля, вона стане нам у пригоді, і ми поширимо її всюди.
Уже сам термін "культурний шок" украй невдалий і показує, як недбало
працюють опоненти. Бо ж годилося б радше говорити про "цивілізаційний шок",
дарма що й це визначення не відповідає дійсності.

Слід нагадати, що ми аж ніяк не стверджуємо, ніби дітям треба
оздоровлюватись лише за кордоном, така вимога була б нерозумна. Не меншу
вагу має й спорудження в Білорусі та Україні центрів, де б могли
оздоровлюватись діти, установ на кшталт центру "Надія" поблизу Мінська, та
розвиток інших ініціатив, спрямованих на допомогу дітям. Наслідки
Чорнобильської катастрофи надто страшні, щоб, беручись до спільної праці з
ліквідації її наслідків, покладатись лише на один якийсь захід.

Чорнобиль породив у Німеччині широкий рух солідарності, допомоги й співпраці,
сприяв міжлюдським контактам, порозумінню, ба навіть дружбі представників
різних народів. І цей рух не вщухає, навпаки, йому немов додається сили. Тому
такі доречні та слушні слова Еріки Шухардт: "тиха революція чорнобильських
дітей". У середовищі народних мас сформувався могутній рух за мир. Народні
маси вже досягли того, що уряди ставили собі за далеку мету: живуть в
атмосфері добросусідства, співпраці, порозуміння, примирення та дружби.

ОЛЕКСАНДР РУХЛЯ
посол Республіки
Білорусь у Федеративній
ЮРІЙ КОСТЕНКО
посол України у Федеративній
Республіці Німеччина Республіці Німеччина
ГОТФРІД АЛЬБРЕХТ
посол Федеративної
Республіки Німеччина
в Республіці Білорусь
доктор АЛЕКСАНДР АРНОТ
посол Федеративної
Республіки Німеччина
в Україні (до березня 1996 р.)

«...украдені відеоматеріали з 70-ью чорнобильськими інтерв'ю...»

Пропали неоціненні чорнобильські документи: голова комісії
ЮНЕСКО в розпачі

Скорботно сидять діти на лікарняних ліжках. То чорнобильські діти, позначені
радіоактивною смертю.

Професор педагогіки доктор Еріка Шухардт (їй 52 роки) з Ганновера зняла для ЮНЕСКО приголомшливі кадри. Тепер заступниця голови німецької комісії ЮНЕСКО переживає за долю неоціненних документів: злодій викрав відеоплівки! "Два відеофільми, дані, інтерв'ю, адреси — всі документи лежали в моєму червоному портфелі. Тепер вони пропали", — каже професор у розпачі.
Ще опівдні професор Шухардт показувала відеоплівки Гільтруді Шредер. Дружина прем'єр-міністра в понеділок виїхала в Чорнобиль. Потім дослідниця виступала з доповіддю в монастирі св. Генріетга і в монастирській школі медсестер дала портфель одній сестрі. Сестра лише на хвилинку вийшла зі своєї кімнати, і якраз тоді вдерся злодій. Пані Шухардт сподівається, що втрачене хтось знайде (телефон: 88 47 02 або 51 06 151): вона виплатить 500 марок і не заявить до поліції. Головне для неї — повернути документи. «Сподіваюся, що вкрадене знайде чесна людина», — каже професор


Еріка Шухардт.
Газета "Bild" за 25 листопада 1993р.

PDF-Version der Presse-Seite